Grzegorz (grzegorz) wrote in bitter_onion,
Grzegorz
grzegorz
bitter_onion

Протистояння з РФ: «Проблема 2020».

Передусім зауважу, що більшість поразок України у протистоянні з новітньою імперією РФ були детерміновані зовсім не корупцією або «зрадою», і не такими чинниками, як надзвичайна забюрократизованість військових, спеціальних та розвідувальних органів, негативний кадровий відбір і низка інших негативних факторів, перелік яких може бути вельми довгий. Усі наведені чинники, по суті, є вторинними, бо насамперед усі наші поразки були наслідком успішної агресивної стратегії РФ щодо України і цілковитої відсутності нашої стратегії протидії.


(Задля справедливості слід зазначити, що всі дії РФ стосовно України мають тактичний характер, оскільки стратегія РФ значно ширша і спрямована насамперед проти гегемонії США у світі. Натомість Україна не є суб’єктом геостратегічних ігор, а є лише об’єктом — геополітичним опорним пунктом НАТО у Східній Європі.)

Видача паспортів РФ на території АРК, центри «Росспівробітництва», грантові програми (чого тільки коштувало святкування річниці Полтавської битви 2009 року за російський кошт) — усе це мало характер добре спланованої, комплексної, спеціальної військової операції. Очевидно, що «повернення» АРК Крим у «родную гавань» було ретельно сплановано та розроблялось щонайменше із 2005–2006 років. Своєю чергою, таке планування теж було логічним продовженням зовнішньої політики РФ щодо України, і цілком доречно припустити, що вказана стратегія стала наслідком невходження України до Організації договору колективної безпеки (ОДКБ), очолюваної РФ 1992 року, та створення 1997 року прозахідного ГУАМ із подальшим повільним дрейфом у бік НАТО.

Відомий закон фізики, що будь-яка дія породжує протидію, так само працює і в міжнародній політиці; і саме тому поняття «миру» для державних утворень є радше перманентним станом, ніж звичайною природою існування.

Нині вже є очевидним стратегічний курс РФ на відновлення неоімперії в кордонах, наближених до колишнього СРСР, і з посиленням власної ролі як світового геостратегічного гравця.

Активізація інтеграційних процесів у рамках Союзної держави з озвученням конкретних дат — пряме тому підтвердження. Так, до 2021 року Росія та Білорусь мають уніфікувати господарське, митне та податкове законодавство, соціальні й пенсійні гарантії, керування банківським сектором, єдиним регулятором ринків електроенергії, газу та нафти. У сфері безпеки вже зараз між РФ та РБ підписано спільну Військову доктрину Союзної держави. Такий ступінь інтеграції значно глибший, ніж на сьогодні існує між країнами ЄС, і, безперечно, більш нерівноправний, оскільки потужна ресурсна економіка РФ просто проковтне значно слабкішу пострадянську економічну систему Білорусі у 2021 році.

Проблема – 2020. Хто наступний?

Чому на початку цієї статті я звертаю увагу саме на стратегічну сутність наших поразок у війні з РФ? Чому, відвойовуючи окрему висоту або населений пункт на лінії фронту, ми водночас програємо вибори в Києві, суспільну думку на Півдні та інформаційну війну загалом? Чому так синхронізовані в часі бойові дії, інформаційні кампанії й атаки на дипломатичних фронтах проти нас?

Передусім причиною тому є відсутність довгострокової національної стратегії як, зокрема, у сфері оборони та безпеки, так і в інших не менш, а, може, навіть і більш значущих царинах. Саме за цим показником ми програвали і продовжуємо програвати РФ, і саме це може бути єдиною причиною нашої майбутньої поразки.

Натомість РФ таку стратегію має. Тож погляньмо на неї, проаналізувавши стратегічні програмні документи РФ. Насамперед нашу увагу привертає саме термін планувального періоду — 2020 рік.

Приміром, Стратегія національної безпеки РФ до 2020 року (від 13 травня 2009-го), Програма реформи Збройних сил РФ 2008–2020 (від 14 жовтня 2008 року), Морська доктрина РФ на період до 2020 року (від 27 липня 2001-го), Стратегія розвитку Арктичної зони РФ та гарантування національної безпеки на період до 2020 року, Концепція довготривалого соціально-економічного розвитку РФ до 2020 року, та, зрештою, на базі вказаних вище — Військова доктрина Російської Федерації (24 грудня 2014-го)

Аналізуючи тепер, наприкінці зазначеного терміну, ці стратегічні документи, можна з упевненістю сказати, що у військовій та зовнішньополітичній сферах РФ здебільшого виконала поставлені перед собою завдання. Здобувши нові геополітичні опорні пункти у протистоянні зі США насамперед за рахунок Криму і так званих «Л/ДНР» в Україні, й отримавши локальні перемоги на дипломатичному фронті у відстоюванні такого ж опорного пункту у Придністров’ї. Закріпивши або здобувши нові позиції на Близькому Сході та в Африці, РФ частково програла Венесуелу, але тим самим відвернула увагу США від Близького Сходу. Також у результаті спеціальних операцій спецслужб та дипломатичних інструментів спровокувавши або підтримуючи низьку дезінтеграційних процесів, як-от Brexit або автономія Басків, РФ удалось значно послабити Євросоюз. Наслідком чого стало визнання Росії як потужного гравця на європейському континенті та фактична капітуляція ЄС у вигляді ганебного переписування напоспіх Статуту ПАРЄ тільки задля забаганки російської делегації повернутись тут і зараз.

Що ж до реформи Збройних сил і переозброєння, хоча й деякі «ляпи» під час парадів зі славнозвісною «Арматою» періодично відбуваються, однак слід звернути увагу на успіхи РФ у переозброєнні. Передусім у розробці великої кількості систем РЕБ (наприклад, завдяки славнозвісній РЕБ «Автобаза-М» іранські військові змогли перехопити БПЛА ВПС США), чи новітніх атомних субмарин (як-от «Хабаровськ» або «Бєлгород»), чи принципово нового виду ядерного озброєння — безпілотної субмарини проекту «Статус-6» («Посейдон»). І це навіть не згадуючи про реанімацію низки радянських проектів на кшталт залізничного комплексу «БЖРК». Окрім цього, внаслідок самої реформи Збройних сил збільшено кількість частин постійної бойової готовності, разом із регрейдом армій із бригадної до дивізіонної системи. Постійне «обкочування» майже всіх видів військ у бойових діях, апробація нових видів озброєнь у реальних умовах — усе це разом, безперечно, виводить Збройні сили РФ на новий якісний рівень.

Також треба звернути увагу і на той факт, що тільки за останні 5 років на кордонах з Україною РФ сформовала чотири (!) нові військові угруповання: 8-у гвардійську загальновійськову армію (до структури якої входять «1-й та 2-й АК», відповідно — «ЛДНР»), 20-у загальновійськову армію, 1-у гвардійську танкову армію та 22-й армійський корпус у Криму. Більшість цих новостворених підрозділів мають відверто наступальне спрямування (за винятком угруповання в Криму, яке все ж залишається утримувачем стратегічної позиції у Чорноморському регіоні) та досвід бойових дій в Україні чи Сирії. Паралельно РФ намагається розблокувати та модернізувати свою оперативну групу військ у Придністров’ї.

Не можна також оминути увагою факт створення РФ нового роду військ, а саме — військ інформаційних операцій. Імовірно, саме ці, ще не оформлені в нову структуру, сили зіграли визначну роль як у розпалюванні ситуації в Україні 2014 року, так і в подальших подіях, пов’язаних із сепаратистськими настроями в Іспанії, із Brexit, із втручанням у вибори у США, події у Венесуелі, Бразилії тощо.

Таким чином, на кінець планувального періоду (2020 року) РФ провела військову реформу, яку не можна назвати невдалою, розробила нові види озброєнь, сформувала новий ефективний вид військ і, зрештою, відтворила наступальне угруповання на своїх південно-західних кордонах. Особливе занепокоєння викликає саме останній факт, оскільки тепер Україна опинилась в оточенні зазначеними вище новоствореними підрозділами Збройних сил РФ.

Звісно, стосовно російської армії в західних аналітиків завжди існує певна частку скептицизму (корумпованість, технологічна відсталість і розкрадання військових бюджетів), але… Але хотів би нагадати всім скептикам: історія знає занадто багато прикладів, коли недооцінка на перший погляд значно технологічно відсталого ворога призводила до поразки великих цивілізацій і потужних технологічних армій. І ми, як ніхто, знаємо ціну такого «шапкозакидатєльства».

У наступній частині статті я спробую проаналізувати всі наведені програмні документи північного сусіда та на їхній основі розглянути можливі майбутні стратегічні сценарії РФ.

Москва ніколи не відмовлялась від ідеї відновлення свого впливу на історичних територіях імперії, і тільки значні внутрішні проблеми 1990-х та захоплення кремлівських еліт процесом приватизації «соціалістичного майна» тимчасово зняли з порядку денного питання повернення України до сфери геополітичного впливу РФ.

Однак навіть у ті буремні часи «українське питання» не було знято з порядку денного, а лише відтерміновано в часі. Та наприкінці 1990-х – початку 2000-х ситуація почала кардинально змінюватись. Першою ластівкою таких змін став перегляд Хасавюртовських угод, точніше, їх повна денонсація. Саме 1999 року почалась активна підготовка до Другої Чеченської — повернення історично «болючого» регіону Північного Кавказу «в родную гавань». Після закінчення саме військової операції в Чечні та переходу до формату «КТО» (контртерористичної операції) кремлівські стратеги спрямували свій погляд далі — за кордони новітньої нафтової імперії.

Першими стратегічними документами, що вийшли із Кремля в той період, стали Засади політики РФ у галузі військово-морської діяльності на період до 2010 року та Морська доктрина РФ на 2001–2020 роки (переглянута 2015 року в бік посилення геополітичних амбіцій Кремля). Аналіз зазначених документів вказує на введення у 1999–2000 роках до порядку денного військово-політичного керівництва РФ геополітичних питань, що, до речі, співпадає в термінах із приходом В. Путіна та його команди до влади. Особливу увагу привертають такі твердження зазначених вище документів.

Серед заходів по реалізації пріоритетних напрямів політики РФ зазначено:


  • забезпечення прав РФ в Арктиці (до цієї теми ми повернемось у частині 3 нашої статті);

  • закріплення за Азовським морем статусу внутрішніх морських вод РФ;

  • забезпечення діяльності РФ у Чорному та Каспійському морях;

  • забезпечення діяльності Чорноморського флоту;

  • збереження міста Севастополь як головної бази Чорноморського флоту РФ.

Як видно із вищенаведеного, вже на початку 2000-х Чорноморський регіон (Крим – Абхазія) та Україна загалом, як важливий геополітичний опорний пункт, були названі пріоритетними напрямами зовнішньої та морської політики РФ. Що цілком вписувалось у нову політичну логіку північного сусіда — розширення буферної зони навколо імперії та недопущення розширення НАТО на схід.

2002 рік ознаменувався запровадженням нової технології поглинання територій сусідніх держав — до Сочі спеціально відрядили співробітників російських МВС і МЗС і відкрили спеціальний штаб, який оформляв російське громадянство для жителів Абхазії. Це призвело до того, що в червні російське громадянство отримували до 8 тисяч абхазців за добу. По завершенні акції російське громадянство мали приблизно 220 тисяч із 320 тисяч жителів Абхазії. До кінця липня 2002 року кількість російських громадян у Південній Осетії перевищувало 60% населення, до 2006-го — 80%. Згодом те саме було зроблено і в Криму.

Конфлікт навколо о. Тузла 2003 року, ймовірно, був спланованою провокацією, щоб з’ясувати реакцію України на агресивні дії з боку РФ, що, безперечно, надалі й дало змогу спрогнозувати вірогідні сценарії реагування української влади на пряму агресію в напрямку Криму. Однак тодішня жорстка реакція Президента України на таку провокацію, невизначеність юридичного статусу ЧФ РФ, збереження значного військового потенціалу України на той період змусили Росію піти шляхом непрямої, політичної агресії з паралельною розбудовою та модернізацією оборонного сектору (хоча у випадку з РФ доречніше вживати термін «агресивного», ніж «оборонного»).

Та, ймовірно, остаточною точкою, що змусила розглянути можливість прямого військового втручання в Україну, стали події 2004 року.

Саме ця поразка змусила переглянути Кремль свої підходи до розв’язання «українського питання» — гіркоти додало і те, що вона відбулась після геополітичної поразки РФ у Грузії («Революція троянд – 2003»). Несприйняття більшістю українського суспільства російського вектору розвитку, перспектива перемоги прозахідних сил та загроза формального включення України до зони геополітичного впливу Заходу (із подальшим включенням до військової інфраструктури НАТО) призвели до розробки комплексної, довготривалої та більш агресивної стратегії повернення України в обійми північної імперії.

І як ми бачимо, саме із 2004 року починається активізація спеціальних служб РФ усередині України (спільні антитерористичні навчання ФСБ-СБУ, обмін досвідом тощо) та військ РФ у Чорноморському регіоні: регулярне проведення навчань, програми переселення на півострів родин військовослужбовців ЧФ РФ (узагалі комплексна політика РФ щодо Севастополя в період 2004–2014 років заслуговує окремої уваги).

Виступ Путіна в Мюнхені 2007 року став фактично кидком рукавички в бік Заходу. Прямою декларацією того, що Росія більше не згодна терпіти роль другого плану на світовій політичній арені і так званий «однополярний світ» — невдовзі це буде відображено у Стратегії національної безпеки: «Несостоятельность существующей глобальной и региональной архитектуры, ориентированной, особенно в Евроатлантическом регионе, только на Организацию Североатлантического договора, а также несовершенство правовых инструментов и механизмов всё больше создают угрозу обеспечению международной безопасности».

Затвердження 14 жовтня 2008 року Програми реформи Збройних сил РФ 2008–2020 та, відповідно, 13 травня 2009-го — Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року, на тлі агресії проти Грузії навесні 2008 року, наводить на висновок, що вже наприкінці 2007 року основну концепцію майбутнього геополітичного наступу РФ було сформовано.

Якщо уважно подивитись на згадані програмні документи, стає очевидним, по-перше, їхній підготовчий характер, а по-друге, наявність у них нових форм і методів ведення війни (щоправда, викладених у непрямій формі), які згодом були широко застосовані РФ.

Твердження з розділу «Загрози» у зазначеній концепції: «Получат развитие националистические настроения, ксенофобия, сепаратизм и насильственный экстремизм, в том числе под лозунгами религиозного радикализма (РПЦ. — Прим. авт.)» — стало сценарієм дій самої Російської Федерації. А методами протидії прямо названо агресивну стратегію за всіма напрямами: «Стратегическое сдерживание предполагает разработку и системную реализацию комплекса взаимосвязанных политических, дипломатических, военных, экономических, информационных и иных мер, направленных на упреждение или снижение угрозы деструктивных действий со стороны коалиции государств (НАТО. — Прим. авт.)». Також украй цікавим є твердження про використання російської культури як засобу ведення війни, яке пізніше, як ми знаємо, було втілено в ідеях «русского мира»: «Решение задач обеспечения национальной безопасности… в среднесрочной и долгосрочной перспективе достигается за счёт … развития общей гуманитарной и информационно-телекоммуникационной среды на пространстве государств-участников Содружества Независимых Государств и в сопредельных регионах».

Своєю чергою, Програма реформи Збройних сил Росії 2008–2020 складається із трьох етапів:


  1. на першому етапі (2008–2011 роки) проведення організаційно-штатних заходів: оптимізація чисельності, керування військами та військовою освітою. За рахунок саме цих заходів планували збільшити мобільність та автономність підрозділів, а також зменшити час приведення у бойову готовність. Не останню роль зіграв досвід Другої Чеченської та Російсько-грузинської війн, які продемонстрували неповоротність російської армії та значну інертність у системах керування;

  2. другий етап (2012–2015 роки) включав у себе розв’язання соціальних питань, збільшення грошового забезпечення та вирішення соціально-побутових питань (звісно, це все з поправкою на російську дійсність, тобто здебільшого для прикриття розкрадань феноменальних масштабів, ніж задля поліпшення життя власних військовослужбовців. Водночас саме на цьому етапі з’явився новий вид Збройних сил РФ — гібридні війська у вигляді ПВК на кшталт «ПВК Вагнера» і, відповідно, нова формула фінансування бойових дій);

  3. суто третій етап триває з 2008 року і дотепер. Бо насамперед мав на меті забезпечення військ РФ новими видами озброєнь (зокрема, значно збільшено кількість частин РЕБ; створено зазначені в першій частині нові роди військ та ударні угруповання; поставлено на озброєння принципово новий вид ядерної зброї (наприклад, проект «Статус-6 ʺПосейдонʺ» — безпілотні атомні субмарини-носії ядерної зброї, метою яких може бути знищення як авіаносних флотів, так і берегової інфраструктури потенційних ворогів РФ, уже не кажучи про переоснащення всієї армії від стрілецької зброї та спорядження до техніки).


Висновки


Цілком очевидний факт тривалої та спланованої підготовки РФ до збройної агресії як проти України, так проти і інших сусідів — це перше. Усі зазначені вище реформи мають відверто підготовчий характер, що дає підстави припускати, що наступний етап буде етапом активних дій РФ на геополітичному фронті.

Друге — без сумнівів, спеціальні та розвідувальні органи мали передбачити військове втручання 2014 року (чи, принаймні, розглядати такий сценарій як один із цілком імовірних), відсутність будь-яких превентивних дій із боку зазначених компетентних органів вказує нам на значну інфільтрацію до них російської агентури, а відсутність змін у таких органах та абсолютна некомпетентна політика теперішньої влади щодо їх реформування ставить під сумнів можливість прогнозування превентивних реакцій на військову агресію в майбутньому.

І третє — на основі проведеного вище аналізу стратегічних документів і дій РФ, розглянувши плани військових навчань ЗС РФ на найближчі роки та їхню зовнішньополітичну діяльність, можна спрогнозувати низку ймовірних сценаріїв РФ щодо України. Що ми і зробимо в частині 3 статті.


https://petrimazepa.com/uk/protistoyannya_z_rf_problema_2020_chastina_1
https://petrimazepa.com/uk/problema_2020_chastina_2_chi_mozhlivo_bulo_peredbachiti_agresiyu_rf

ЗИ І от поки немає частини 3, ми можемо самі в каментах продумати ті варіанти. В кого які ідеї?

Мої три сценарія:

  • Сценарій 1: Сіяти хаос в Європі та Украіні. Ціль - Укладання штучної угоди між крупними державами ЄС (варіант пакта Молотова-Ріббєнтропа) щоб залишити все як є, що призведе до чергового "замороженого конфлікта" в Європі

  • Сценарій 2: Змусити Київ прийняти Мінські угоди виключно на російських умовах і в російському трактуванні. Власне це розпочалося давно -- проштовхнули Шмарклю в преЗеденти, проплатили штучним ЛОМам (лідєрам общєствєнного мнєнія) за це.

  • Сценарій 3: Гаряча війна восени наступного року, для чого потрібно щоб Шмаркля дала причину. А це не складно.

Tags: Україна, вангование, вата ведет войну, думка
Subscribe
Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 21 comments

Bestlg_hater

November 25 2019, 12:10:01 UTC 2 months ago

  • New comment
Годно, але не про наш випадок. У Платона йдеться про психічно здорового мудака. Логіку якого зрозуміти неважко. А от коли мудак ще й їбанутий на всю голову, тут і сам Фройд безсилий. Треба спеца рівня щонайменше Макса Гамільтона, або ж Френка Фіша. Фахівця з клінічної психопатології. Навіть не знаю, чи є такі серед тих, що ще живі.