Grzegorz (grzegorz) wrote in bitter_onion,
Grzegorz
grzegorz
bitter_onion

Україна не Польща: чому неможливе наслідування економічної політики Польщі

Копіпаст не завжди працює

Коментарі читачів до моїх попередніх статей змушують відповідати, бо вони містять на диво типові для нашого суспільства помилки, забобони й упередженості. Минулого разу я розповідав, чому така популярна ідея «зменшення втручання держави» в сучасній Україні є помилковою: швидке подолання бідності потребує ефективної держави, спроможної управляти економікою (саме ефективної, а не авторитарної, ототожнення ефективної держави з авторитарною — ще один зразок поширеної помилки).


Це не моя особиста думка, це факт економічної історії: країни, що успішно долали бідність в останні 70 років, робили це за рахунок ефективного державного управління. Можливо, цей факт не відповідає чийомусь світогляду, наприклад, світогляду лібералів, але це просто факт. За викладення фактів, які не відповідають панівній ідеї, зараз уже не спалюють на вогнищах, як у середньовіччі, але гнівному осуду й обливанню брудом піддають. Однак річ у тім, що панівна ідея не завжди правильна, часто вона є найбільш поширеним забобоном.

Наводячи приклади країн, які спромоглися подолати бідність за рахунок активного державного втручання в економіку, я називав Південну Корею, Малайзію, Ботсвану. Очікувана реакція була: а як же Польща? Це ж наш найближчий сусід, поляки йшли зовсім іншим шляхом — вони будували типову західну демократію і вільну ринкову економіку, а не китайський комуністичний лад. Ідея, що ми можемо зараз скористатися досвідом економічної політики Польщі — поширена помилка, яку зараз ми проаналізуємо, знову ж таки, спираючись на факти і цифри, а не на уявлення і враження.

Почати треба з подій тридцятирічної давності. Тим, хто недостатньо дорослий, щоб пригадати економічні події того часу, раджу звернутися до порівняльної економічної аналітики країн Східної Європи тих часів. Серед відомих мені праць я вважаю найкращим джерелом книжку Андерса Аслунда «Розбудова капіталізму. Трансформації в країнах колишнього радянського блоку», її український переклад видано 2003 року.

Коли СРСР і радянський блок розвалилися, не витримавши економічного суперництва із Заходом, ми з поляками мали більш-менш однаковий рівень економічного розвитку, як і наші сусіди (крім нафто-газової Росії), які всі мали приблизно 10 тисяч доларів ВВП на душу населення, що було близьким до середнього світового рівня.

Країна

ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності в тисячах доларів США (в цінах 2011 року)

на момент розпаду СРСР (1991 рік)

станом на 2017 рік

зростання (з 1991 по 2017 рік)

Україна

9,5

7,9

(8,3 — 2013-го)

0,8

(0,9 — 2013-го)

Польща

9,5

27,3

2,9

Румунія

10,0

23,4

2,3

Словаччина (1992)*

11,6

30,1

2,6

Росія

19,5

24,8

1,3

Казахстан

11,5

24,1

2,1

Білорусь

8,3

17,2

2,1

Грузія (1990)*

8,0

9,7

1,2

Середній світовий рівень

9,0

15,5

1,7

Джерело: Світовий банк

*Для Словаччини даних за 1991 рік у базі Світового банку немає. Для Грузії вказано показник 1990 року, бо 1991-го суспільні безлади за президентства Гамсахурдія різко обвалили ВВП на 23%.

Як бачимо, ситуація кардинально змінилася: якщо 30 років тому ми з Польщею були середнього світового рівня розвитку, то зараз перебуваємо в зовсім різних категоріях: поляки потрапили до групи країн, рівень розвитку яких удвічі перевищує середній світовий (це Угорщина, Малайзія), ми — у зовсім іншій групі країн світу, що двічі та більше відстають від середнього світового рівня (ми на рівні Марокко та Філіппін). Тобто ми опинились перед проблемою подолання бідності, яка перед Польщею не стояла. В таблиці я навів дані для України за 2013 рік, щоб показати, що ця проблема спричинена не війною, а попереднім економічним розвитком, точніше — економічною деградацією, тобто обраною на початку 1990-х років економічною політикою.

В згаданій книжці Аслунд пише, що після розвалу радянського блоку не всі країни почали будівництво ліберально-демократичних держав із капіталістичною економікою, деякі пішли двома іншими шляхами. Перший із них — це відновлення державної деспотії, тобто створення типової азійської авторитарної держави (найбільш послідовні тут Туркменістан і Білорусь, близькі моделі держав створили Азербайджан та Узбекистан). Другий із них — це спекулятивні держави, або ж «rent-seeking states», термін, що не має загально визнаного українського перекладу, а буквальний переклад означає «держави, що шукають ренту». Типовими представниками таких держав Аслунд вважає Росію, Україну, Молдову, Румунію, Болгарію. Політичний режим у них був напівдемократичним.

Провідна мета економічної політики у спекулятивній державі — не економічний розвиток і добробут нації, навіть не прибуток капіталістів, а рента, точніше — такий її різновид, як політична рента. Це специфічний тип економіки, який не є ані ринковим, ані контрольованим державою. Політична рента — це дохід, який створюється не на конкурентному ринку, а виникає за рахунок доступу до політичної влади. Способи отримання доходу з політичної ренти різноманітні залежно від стану економіки та періоду часу. Наприклад, величезні статки у 1990-х роках були створені за рахунок наявності двох обмінних курсів валют. Пізніше джерелом політичної ренти стала приватизація, яка в нас мала форму роздачі за безцінь державного майна наближеним до влади людям. Ще й зараз (тобто впродовж усього періоду незалежності) одним із найбільших джерел політичної ренти є контроль над фінансовою діяльністю державних підприємств. Усі українські мільярдери виникли не на конкурентному ринку, вони є уособленням продуктів політичної ренти — у спекулятивній державі Стів Джобс не можливий.

Із точки зору економічного зростання та розвитку спекулятивна держава значно гірша за ліберально-демократичну й авторитарну, тому що економіка в ній може зростати тільки за наявності величезних природних ресурсів. Доля країн, які пішли шляхом створення спекулятивних держав, склалася по-різному. Румунію і Болгарію економічно та політично врятувало приєднання до ЄС. Росія так-сяк зростала економічно — лише на 30% майже за 30 років, тобто вдвічі повільніше за зростання світової економіки, при тому політично еволюціонувала у бік азійських деспотій. Україна і Молдова економічно впали на рівень африканських країн, бо нафто-газових ресурсів не мали, а ЄС витягувати їх зі спекулятивної моделі економіки не побажав (або не зміг, що суті не міняє), політично залишаючись спотвореними, неефективними демократіями.

Польща, Словаччина та навіть Болгарія з Румунією зростали значно швидше від світових темпів, тому всі вони перейшли до групи країн, які мають розвиток вище середнього світового. Однак якщо порівняти темпи зростання цих країн із найбільш динамічними державами за період після Другої світової війни, то темпи зростання економік Східної Європи виявляються не такими вже й значними. Найбільш динамічні країни подвоювали розмір економіки не за 20–30 років, а за 10 років. Саме такі темпи зростання потрібні для бідних країн, щоб подолати бідність за час життя одного покоління.

Польща такого завдання не розв’язувала, вона не була бідною країною, як, приміром, Корея або Китай, тому її економічна політика була іншою, адекватною для її рівня розвитку. Якби ми мали машину часу, щоб повернутися в 1991 рік, то тоді могли б вибрати економічну політику на кшталт польської, а не російської, але машини часу в нас немає. Зараз ми перебуваємо на рівні таких бідних країн, як Філіппіни, Марокко або ж В’єтнам, тому не можемо брати приклад з економічної політики Польщі, яка починала розвиток із принципово вищого рівня. Шанс іти польським шляхом ми вже втратили, повернути його неможливо. Які в нас є варіанти зараз, на тому рівні, куди ми потрапили за останні 30 років?

Варіантів у нас небагато, тільки три.

1. Зберігати наявну економічну політику й аграрно-сировинну структуру, яка дає зростання на 2–3% за рік і постійно наражає економіку на катастрофічне падіння на кшталт 2009 року, коли світова криза відкинула економіку України на 4 роки назад, і вже 10 років наша економіка не може зрівнятися з тим рівнем, на якому вона була 2008 року.

2. Запровадити неоліберальну політику із класичними заходами приватизації та дерегуляції. Досвід бідних країн, які робили такі спроби (Грузія — найбільш відомий нам зразок, але не поодинокий), свідчить, що економіка може зростати на 4–5%, що не дає шансів на подолання бідності і зберігає ризик повторення падіння, подібно до 2009 року.

3. Запровадити політику швидкого подолання бідності, яку проводили понад десять країн за останні 70 років. Вони зростали на 7–10% за рік протягом щонайменше 20 років, головним чином за рахунок переходу від аграрно-сировинної до високо технологічної структури економіки й експорту. В інтелектуальному, організаційному та політичному сенсі це неймовірно більш складний варіант, ніж перші два.

Про перші два варіанти все більш-менш зрозуміло, про третій у нас майже ніхто нічого не говорить. Чомусь прийнято вважати, що Польща та Грузія для нас можуть бути зразком, а Малайзія та Південна Корея — чомусь не можуть. Хоча насправді все навпаки — Польща й Грузія не можуть слугувати зразком для нас, бо Польщі не доводилося стартувати з рівня бідної країни, а Грузія хоч і обігнала Україну за рівнем ВВП на душу населення, але подолати бідність так і не змогла.

До 1950 року в історії людства ніколи не було випадків сталого швидкого зростання економіки (понад 7% за рік упродовж принаймні 20 років). Першою ластівкою стало «японське економічне диво». За минулі роки вже 13 економік світу показали такі (і навіть вищі) приклади зростання, що означає — це не є дивом або випадковістю, а результатом адекватної економічної політики. Якщо таку економічну політику можна було запровадити в 13 державах, то чому її не можна відтворити в інших країнах, у тому числі в нас?

Серед 13 економік світу, які досягли не менше ніж чотирикратного зростання за життя одного покоління, тільки дві (Японія і Гонконг) були із самого початку вище середнього рівня розвитку, решта — бідні країни, а три з них (Ботсвана, Китай та Індонезія) були вкрай бідними, значно біднішими за нас.

Тільки дві із цих 13 економік мали величезні природні багатства, які стали джерелом зростання економіки (Оман і Ботсвана), половина з них не мали фактично жодних природних ресурсів (Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Японія, Мальта). Решта (Малайзія, Китай, Індонезія, Бразилія, Таїланд) були, як і ми, більш-менш забезпечені природними ресурсами, але недостатньою мірою, щоб цілком на них будувати економічне зростання.

Вивчення економічної історії цих країн — надзвичайно цікава та корисна річ. Особливо таких випадків, як Індонезія, що переходила від політики державного регулювання до неолібералізму; або ж Бразилія, які в 1950-х роках починала зростати, як Японія, а потім через помилки економічної політики потрапила у смугу стагнації та залишилася країною третього світу.

Щоб вивчити ці історичні прецеденти і виявити їхні закономірності, 2006 року Світовий банк створив спеціальну Комісію зі зростання та розвитку на чолі з Нобелевським лауреатом Майклом Спенсом. Це на сьогодні залишається наймасштабнішою спробою зрозуміти економічну політику швидкого зростання. Процитую декілька речень із фінальної доповіді Комісії, у якій сформульовано її мету і прагнення:

«Що ми знаємо про економічне зростання? І які практичні висновки можуть узяти політичні діячі із цього знання? Обидва ці питання бентежать: на них відповісти не легше, ніж їх проігнорувати. Із квітня 2006 року вони спрямовували роботу Комісії зі зростання та розвитку, незалежної групи політиків, бізнесменів і вчених… Ґрунтуючись на наукових дослідженнях, історичних прикладах і практичному досвіді, Комісія виявила, що відомо про зародження й утримування рівня швидкого зростання в країнах, що розвиваються. Вважаємо, що ця оцінка буде корисною для вищого політичного керівництва і політичних діячів, які розробляють реформи економічної політики країн, що розвиваються. Сподіваємося сформувати рамки, у межах яких розробники політики можуть створити свої власні стратегії, специфічні для конкретної країни».

Немає жодного аргументу, чому ці рекомендації Комісії Світового банку не можуть стосуватися нашої країни. Але я жодного разу не чув, щоб хтось з українських політиків чи експертів з економічних реформ посилався на праці та висновки комісії Спенса, або хоча б говорив, що він із ними знайомий.

А посилатися на неадекватні приклади Польщі або Грузії — це тільки поширена омана. Їхні стратегії не дадуть змогу розробити для України економічну політику швидкого подолання бідності.

Tags: Україна, думка, економіка
Subscribe
Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments