July 12th, 2015

• Oбращение Михаила Жванецкого к народу

Как трудно ползти с гордо поднятой головой!


Читать медленно и вдумчиво
Oбращение сатирика Михаила Жванецкого, и в этот раз он говорил серьёзно…
Бояться не надо!
Ну вот прошел еще один год. Опять доверились и опять опоздали.
- Как ваше мнение?
- А черт его знает.
- Что может быть?
- Все может быть.
- Что делать?
- Давай так: СТРАХ ИСПЫТЫВАТЬ МОЖНО, А БОЯТЬСЯ НЕ НАДО.
Хватит цепляться за эту жизнь. Как мы убедились – в ней ничего хорошего. Несколько раз вкусно, несколько раз хорошо. И это все.
Любое правительство либо нас сажает в помои, либо мы его сажаем туда. То есть оно нами руководит оттуда. И даже не руководит, а посылает и отнимает.
Что там было в этой жизни? Я вас спрашиваю, что там было в этой жизни… Много разной водки, поэтому ничего вспомнить невозможно…
- Миша, как вы меня не вспоминаете, мы же в поезде литра три выпили…
- Поэтому и не вспоминаю, сынок.
Ибо, как радость, мы пьем истово, до состояния ликования; как горе – пьем до состояния заглушения…
Да. Этого жалко. Водки с друзьями жалко. Водки на кухне, беседы рот в рот жалко. Любви на подоконнике жалко. Это только мы, это только у нас: лампочку в парадной хрясь и любишь, как ротный старшина, как бездомный кот, горящий изнутри.
Любви жалко, выпивки жалко. Возвращений. Блудных следов своих путаных с другом вдвоем мокрым утром туманным, нелетным, милицейским жалко…
Снега жалко тихого в лесу, шапочки меховой и личика под ним румяного, глазастого, переходящего в ножки нежные, скрытые под джинсовым панцирем…
Жалко. Да… За всю жизнь, за все годы, за все жизни моего деда, прадеда, отца, отчима, второго отчима и меня – ни одного толкового правительства.
Оно что, присуждено? Оно что, там глубоко наверху решено, что мы должны мучиться?
Клянусь, из взаимоотношений с властью вспомнить нечего. Ну нечего!
Отнять и послать. Послать и отнять. И из нас же! Из нас же!! На моей жизни, из того, что я помню, никогда не мог сказать, что эта компания откуда-то приехала.
Ну рожи прошлые мы же все помним! Ну, еще раз напряжемся: рожи, те, что у киоска с утра, те и там, наверху. Как эти не могут двух слов связать, так и те. Эти – глаза маленькие, лицо большое, идей нет, и те – глаза маленькие, лицо большое, идей нет… Эти думают, чего бы с утра, и те… Ни разу никто не сказал правильно по-русски. Все через мат. Я сам матом могу. Все мы матом можем.
И чего дальше?
Сейчас некоторые наши из оголтелых кричат:
- Лучший генофонд уничтожен! Мы нашли виноватых! Давай за нами!
Куда ж за вами, если лучший генофонд уничтожен. А вы тогда кто? За вами пойдешь, опять морду набьют. Где же найти приличный генофонд?
Куда деваться человеку не совсем здоровому, но тихому и порядочному?
Почему у нас старый от молодого мозгами не отличается – вспомнить нечего.
Что-то есть типа мелочи в кармане: сырки в шоколаде за восемнадцать копеек, пол-литра за три шестьдесят две, фруктовое эскимо за восемнадцать копеек…
И только древние старики помнят по-крупному: глубокое и постоянное изменение нашей жизни к худшему. То есть непрерывное улучшение, приводящее к ухудшению жизни на основе строительства коммунизма, развитого социализма и недоразвитой демократии с нашим лицом.
Пишите мемуары. Мат, стояние в очередях, ожидание в приемных, долгие, бессмысленные разговоры с вождями и кипа собственных жалких заявлений:
“Прошу не отказать”, “Прошу учесть”, “Прошу обратить внимание”, “Прошу выделить”, “Прошу похоронить”…
И такая же дурная резолюция в левом углу: “Иван Васильевич, при возможности прошу изыскать”.
А я мать его в гроб!
Давай вспоминать дальше, чтоб оправдать неистовое стремление к этой жизни.
В тридцать лет начинается поправление резко пошатнувшегося здоровья на фоне непрерывного уменьшения выделений на медицину.
- Вам надо на операцию. Собирайте вату, бинты, шприцы, капельницы, гималезы, гидалезы, банку крови. Лежите с этим всем. Мы вас разрежем и поищем внутри. Нам тоже интересно, отчего вы так худеете.
Полная потеря интереса к своему здоровью со стороны больных и врачей сделала нас одинаково красивыми. Про рты я рассказывал, творожистый цвет кожи упоминал, запах изо рта описывал. Сутулая спина и торчащий живот дополняют внешний облик строителя коммунизма.
Что ж, я так думаю, цепляться за эту жизнь. Когда и как мы переживем сегодняшних начальников, чтоб увидеть светлую полоску, я уж не говорю – почувствовать…
И так тонко складывается ситуация, что при гражданской войне мы опять будем бить друг друга: то есть беспайковый – беспайкового, низкооплачиваемый – бесквартирного, больной – больного.
Ведь все мы и вы понимаете, что до них дело не дойдет и дачу их не найдешь.
И опять дело кончится масонами, завмагами. армянами и мировой усталостью, которая и позволит всем вождям от районных до столичных снова занять свое место. Что они немедленно сделают с криком:
“Дорогу пролетариату! Народ требует! Народ желает, чтобы мы немедленно сели ему на голову!”
А мы с вами расчистим им путь своей кровью. Такие мы козлы, не умеющие жить ни при диктатуре, ни при демократии.
– Не готовы наши люди, – говорят вожди. – Не готовы! Жить еще не готовы. Помирать не хотят, а жить не готовы.
Вот я и предлагаю: не бояться помереть в этом веселом и яростном мире.
Врагов не бояться. Кто бы ни пришел – уголовник или патриот, вождь или сексот.
Кто первый ворвется в квартиру – он и перевернется.
Свобода стоит того, а эта жизнь того не стоит. Мужество рождается от трусости. Первый пострадает, второй задумается.
И меньше сидеть дома. Легче идти на контакты. Настало время контактов и политических знакомств. Искать своего, порядочного, которому тоже жалеть не о чем. Искать легко – по лицам. У порядочных есть лица, у непорядочных и там и там вместо лица задница… И сходиться.
Все уже ясно. Когда появится правительство, удовлетворяющее нас, – нас не будет. Когда появятся законы, разрешающие нам, – нас не будет.
А когда они войдут в действие – и детей наших не будет.
Поэтому первое. Свалки не бояться – тогда ее не будет.
Землю брать – тогда она будет.
Свободу держать зубами.
Вождей, живущих с нами параллельно, угробивших нашу юность, – давить.
И ничего не бояться. Хватит кому бы то ни было когда бы то ни было распоряжаться нашей жизнью. Каждый сам знает, когда ее закончить.

М. Жванецкий
Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.
Grzegorz Brzęczyszczykiewicz

Ну шо, поговорим про Мукачево?

Утром пан Гжегож выпил 12летнего пуэра и открыл вредленту. Диванные аналитики, свидетели из фрязино и кацапоботы бурно ломают копья про известные события в Мукачево.

И вот я вам скажу мою имху тезисно:
- видно, что Балога, Блюк (или как там его) с Медведчуком - далеко не лучшие люди общества. Об этом в Мукачево говорили и 5 лет тому, и после Революции Достоинства и совсем недавно, когда Медведчук провалил переговоры по пленным.
- тезис про контроль потоков контрабанды невозможно оценить в принципе. Что-то я не слышал, чтоб ПС сдавал задержанных и контрабас в пилицию и публиковал отчеты по теме - с данными, фамилиями задержанный и доказательствами.
- эта ситуация была прогнозируема и ожидаема. Не в Мукачево - так где-то еще подобное выплыло.
- причина этого в том, что сложилось криминальное государство. И за полтора года его разрушить просто нельзя - это блокируют не просто просепаратистски настроенные люди типа Медведчука (вспомним его крики про союз с рашкой) но и чиновники прошлой формации, просто неспособные понять, что Украина изменилась. Блокируют они по разному - от финансирования прокацапских люмпенов до итальянских забастовок, выполняя ненужные вещи.

Пост Владимира Савельева
Collapse )

Мораль тут не в том, что "кто виноват". Мораль тут в том, что мы сделали первый шаг. А впереди этих шагов будет добіса.
И шо легко не будет и придется работать. Много.
И страну мы построим не себе а своим детям.



  • hnem

Цей день в історії Неньки: Прутський мир

Оригінал взято у hnem (Хроніки ненькиної малечі) в Цей день в історії Неньки: Прутський мир

12 липня 1711 року відбулась важлива історична подія – було підписано мирну угоду між московською армією та силами коаліції, до складу якої входили турецький султан, кримський хан, шведський король, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко.

А почалося все з того, що кацапи стали надто вже активно займатися в чорноморському регіоні своєю улюбленою справою – розповсюдженням і подальшим захистом руського миру. Вони настільки загрались у цю дебільну гру, що держави чорноморського регіону вимушені були об’єднатися задля протидії «відпускникам і зеленим чоловічкам» Петра Першого.

Навесні 1711 року, кацапен-ваффе, разом зі своїм фюрером Петром Алоізійовичем Олексійовичем, вирушили через Україну до Молдови. Згодом, їм назустріч виступили коаліційні війська.

8 липня 1711 року, біля села Станілештів, відбулась генеральна битва між московською та коаліційною арміями, і вже наступного дня, все 50-тисячне кацапське військо опинилось в оточенні 120-тисячної коаліційної армії…Вже дуже скоро кацапи зрозуміли, що до них завітало відоме полярне звірятко з цінним хутром. В повітрі розлився тонізуючий аромат піздюлей. Чітко усвідомивши свої перспективи, кацапчики почали тренувати анальні м’язи, запитувати вазелін у полкових лікарів та придумувати різні відмазки, типу «один раз – не підарас» чи «раз в жопу вжик – то ще мужик». Ну, щоб було чим відповідати на образливі коментарі співвітчизників, яким пощастило під час того військового походу залишитися вдома. Але Петру Першому вдалося підкупити великого візира (головного воєначальника) і той погодився на переговори. Хоча легко міг вз’їбати петровських ополченців по повній програмі.

Collapse )

Grace

Про якість перекладів на українську

У зв'язку з дискусією "про мову" і зневажливим відношенням до українських перекладів, хотілося б нагадати шановним співрозмовникам про те, що у нас в країні існує чудовий журнал "Всесвіт".

Народжений 1925 року Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим і Олександром Довженком журнал «Всесвіт», досягнувши накладу у 1.5 млн. примірників на рік, дожив до 1934 р., коли й був розгромлений. Працівники – одні розстріляні, інші «просто» репресовані, Микола Хвильовий сам поставив у своєму житті «свинцеву крапку».

Однак рівно 50 літ тому, у липні 1958 р. відродився оновлений «Всесвіт» - товстий літературно-мистецький місячник іноземної літератури. В концепцію видання був закладений незмінний принцип – друкувати зарубіжну прозу тільки першими в СРСР. Тому це був чи не єдиний в українській культурній історії період, коли саме українська мова ставала для російськомовних людей стежкою прилучення до світових культурних цінностей, а не навпаки, коли саме українські редактори, журналісти і перекладачі «диктували» 1/6 земної кулі свої погляди і світоглядні принципи, а отже й транслювали інтелектуальні, культурні і політичні виклики світової демократії.

Юрій Микитенко, головний редактор журналу „ВСЕСВІТ”


Повоєнному журналові “Всесвіт” — 50!

За ці п’ятдесят літ багато чого вже встигло змінитися: ми стали свідками розпаду великої імперії, змінювалися уряди, політичні системи, сама філософія життя. Але незмінною залишалася любов тисяч українських читачів до свого улюбленого журналу, який вперше запропонував українською Маркеса і П’юзо, Кафку і Малапарте, Лоуренса і Памука... Всіх неможливо вмістити в одному рядку.
Та й для чого, як кілька років тому вийшов величезний Бібліографічний покажчик журналу “Всесвіт” 1925—2000 рр., що містить більше семисот сторінок. Як зазначає шеф-редактор Олег Іванович Микитенко в передмові до своєї opus magnus - Бібліографічного покажчика, - “... нинішню громадську позицію «Всесвіт» почав формувати ще на початку перебудови, а остаточно цей процес завершився 1991 року. Відтоді журнал — позапартійне, незалежне видання, яке свідомо поставило перед собою мету сприяти національному відродженню незалежної України і вважає своїм обов'язком послідовно розкривати на матеріалі міжнародної публіцистики нагромаджені протягом 73 років гори брехні й дезінформації про Україну...

Тисячі перекладених творів, відображених у Покажчику, — здобуток журналу. Ці твори репрезентували літературне життя багатьох десятків країн, позначених сьогодні на географічній карті світу, — в Європі: Австрію, Бельгію, Болгарію, Вели­кобританію (з Уельсом і Шотландією), Грецію, Грузію, Ірландію, Ісландію, Іспанію (з Каталонією), Італію, Латвію, Нідерланди, Німеччину (з Баварією), Норвегію, Польщу, Росію (з Калмикією), Румунію, Словаччину, Угорщину, Францію, Хорватію, Чехію, Швецію, Югославію (з Сербією й Чорногорією); в Америці: Аргентину, Бразилію, Канаду, Кубу, Нікарагуа, Сальвадор, США, Уругвай, Чилі; в Азії: В'єтнам, Єгипет, Ізраїль, Індію, Індонезію, Іран, Китай, Корею, Ліван, Японію; в Африці: Єгипет, Нігерію, Південно-Африканську Республіку, Австралію та українську діаспору…

З цього журналу починалося і моє знайомство зі світом іноземної літератури і багатьма його контекстами. Журнал “Всесвіт” — це історія, величезний годинник, який показував, як змінювалося наше життя. Все знаходило своє втілення на сторінках журналу: смаки читачів, політичні погляди, цензура і вимоги з боку партії... Журнал — хронометр, архіваріус, великий магніт, який свого часу притягував до себе сотні тисяч читачів у всьому Союзі, адже в певний період політика на випередження, запроваджена в журналі, приносила свої гідні плоди. Вперше світову класику чи нові бестселери, детективи можна було прочитати саме в цьому журналі і саме українською мовою. І, як не дивно, українською читали цей журнал і грузин, і вірменин, і білорус. І не було жодних конфронтів і конфліктів, натомість політика журналу завжди була спрямована на консолідацію читачів у всьому світі, на формування високоінтелектуальної інтелігентної спільноти людей, які вміють поціновувати найбільший скарб — слово, літературу.


“Всесвіт” формує культуру читання, даючи можливість познайомитися з кращими здобутками світової літератури. Лише за 1995-2005 pp. на сторінках «Всесвіту» в рубриках «Сучасна література», «З літ минулих», «Скарбниця», «Літературні ілюстрації», «На закінчення номера», «Клублюбителів фантастики», «Майстри детективу» було надруковано 83 романи й повісті; 202 оповідання; 8 п'єс; понад 25 трактатів, життєписів, спогадів, есе, легенд, добірок афоризмів тощо; понад 850 віршів і поем близько 250 авторів — славетних класиків, видатних майстрів початку сторіччя, сучасних відомих поетів, молодих авторів — від одного вірша до великих добірок. На сторінках журналу діамантами виблискували твори лауреатів літературної Нобелівської премії Р. Тагора, Б. Шоу, Л. Піранделло, X. Р. Хіменеса, Сен-Жон Перса, Ч. Мілоша, Н. Махфуза, В. Шимборської тощо (імена названо за хронологічною послідовністю присудження премії). Серед романів та повістей, які користувалися найбільшою увагою читачів, височіють вершинні твори XX ст. «Маятник Фуко» У. Еко, «Подорож на край ночі» Л. Селіна, «На Сваннову сторону» М. Пруста. Поряд із ними прийшли до українських читачів твори Ж. Амаду «Велика пастка», Р. Баха «Міст у вічність», В. Катаева «На­писаний вже Вертер», С. Кінґа «Здібний учень», Н. Королевої «Quo vadis?», Д. Фаулза «Мантиса» та чимало інших. Світова драматургія була представлена перекладами п'єс «Пігмаліон» Б. Шоу, «Дурень» Л. Піранделло, «Сон розуму» А. Б. Вальєхо, «Покоївки» Ж. Жене, радіоп'єса П. Зюскінда «Контрабас», що становлять скарб для театрів. Барвисту антологію світової новелістики складають надруковані за цей час оповідання кількох десятків письменників, серед яких бачимо всесвітньо відомі імена Ґ. Аполлінера, К. Воннегута, О. Гакслі, Б. Ібаньєса, Я. Івашкевича, Ф. Кафки, X. Кортасара та ін. З вагомими статтями в журналі виступали Д. Наливайко, В. Скуратівський, М. Соколянський, Я. Полотнюк, С. Капранов, Д. Горбачов, О. Пахльовська, І. Лімборський, Р. Зорівчак, М. Новикова, Й. Кобів, іноземні літературознавці Стівен Конор, Сузанна Шедль, Хамуталь Бар-Йозеф, Айлін Беттерсбі та ін.

Дмитро Дроздовський

"Годинник пам’яті"

FREDDY VS JASON

Ну от і прорвало чирячок у Мукачевому. Пан кучерявий, півтора роки розмазує тонкий шар закордонного йоду,  по ураженій совковим сифілісом неньці, сором’язливо заліплюючи найбільш гнилі місцини солодким пластирем  5 каналу. Маючи досвід у розподілі пляшки лікеру—на 100 коробок бамбонів, пан керманич давно вставив інструкцію застосування у золоту рамочку (для закордонних ревізорів) і справа йде до йодної сітки, цілющі властивості якої довів ще пан Кашпіровський.
Collapse )


Collapse )
Grace

і знову про мову

Оригинал взят у maryxmas в і знову про мову
Sophia Dniprovska

Брудний скандал, затіяний Б. Кутєповим з приводу абсолютно законних вимог україномовних громадян до новоствореної поліції, виявив один дуже показовий тренд. І автор хамських дописів, і його численні апологети істерично наполягали на неприпустимості "агресивної українізації", яка "тільки шкодить державі".

Насправді, агресивна, впевнена у собі і консолідована українська спільнота -- це найстрашніший кошмар русского міра. Наша нація є достатньо численною і творчою, щоб дати відсіч навіть такому небезпечному ворогові, як Росія. Її завжди підводив брак етнічної солідарності, далекоглядності та комплекс меншовартості, який спонукав до надмірних рефлексій і вагань в умовах, коли зволікання було смерті подібно (ну і несприятлива геополітична кон'юнктура теж грала не останню роль в наших поразках, повсякчас збиваючи нас з ніг).

Тому українофоби зараз розвили шалену активність, що має на меті розколоти українську спільноту, яка ще не втратила своїх етновизначальних характеристик, на "дурних, відморожених вишиватників-фаріонщиків", що "хочуть посварити російськомовних і україномовних патріотів" та "розумних українців", котрі не звертають уваги на такі дрібнички, як Конституція, закони, гуманітарні засади державності та елементарна повага до корінної титульної нації, а разом з російськомовними патріотами мовчки роблять спільну корисну справу (розбудовують нову, європейську Хохляндію-Креоляндію, комфортну для всіх, крім тубільців, у якій кожен адекватний росіянин може почувати себе, як вдома).
Увесь цей лемент з приводу "неприпустимості агресивної українізації" є димовою завісою, яка приховує створення запасної платформи для росіян на випадок розпаду РФ, коли російське нечорнозем'я знову потребуватиме українських ресурсів, землі та м'якого клімату.

Щоб переконатися, що мова -- то не дрібничка, а наріжний камінь нашого буття, подивіться на карту поширення української мови на початку 20 ст. і порівняйте з нинішніми її границями -- і ви усвідомите, що ареал нашої нації стискається, як шагренева шкіра. І що далі нам відступати просто нікуди. Позаду навіть не Збруч, а банальна еміграція, бо російський ведмідь -- то така тварюка, яка пертиме доти, доки не отримає чоботом по писку і рогачем у дупу. І чим далі ми його пустимо, тим важче буде його стримувати...

Кажуть, російськомовний начальник нової поліції на колегії МВС таки послуговувався державною мовою. Під тиском громадськості. І нічого страшного з ним не трапилося. Українська мова -- то не боляче і не смертельно для СПРАВЖНЬОГО українського патріота. Вона смертельна тільки для русского міра.


Sophia Dniprovska
Шановні, перестаньте розшарювати маячню про те, що російська мова -- то НАША мова, вкрадена москвинами, діалект української, тощо. Це -- абсолютно антинауковий фейк, який російській мові в Росії не здатен завдати ніякої шкоди, бо будь-який заліщанський філолог середньої руки розіб'є його в пух і прах. Зате усе це вдарить по НАШІЙ мові бумерангом, бо служитиме відмазкою для наших місцевих рософонів, які не вживатимуть українську на тих підставах, що російська мова -- це теж наше надбання.

В основі цієї політтехнологічної наживки лежить давно застаріла концепція єдиної давньоруської мови, котру критикують не тільки наші, а навіть російські науковці. "Критика концепції “колиски” слов’янських мов, викладена з позицій сучасного історичного мовознавства, слушно вказує на те, що не лише тричленний поділ, а й сконструйована проміжна “колиска”– теоретична “часткова прамова” для трьох найсхідніших слов’янських мов – суперечать реальному існуванню десятка літописних племен. Зрозуміло, що далекі від Наддніпрянщини давні говірки в’ятичів і кривичів не мають відношення до української мови, а до російської мають, як це показано С. Ніколаєвим [5]". (Костянтин Тищенко, "Всеслов'янські складники української мови").

Російська літературна мова виникла на базі північно-курських та орловських діалектів. Свого часу на цих теренах мешкали племена в'ятичів, основу яких, згідно з дослідженнями російського антрополога Алєксєєвої, становили фіно-угорські племена. Українська літературна мова має в своїй основі полтавсько-київські діалекти. Тобто діалекти населення Середнього Подніпров'я, де колись мешкало плем'я полян (русі). Плюс російська мова за підрахунками академіків Щерби і Шахматова на 55% складається з елементів церковнослов'янської мови (московського ізводу).

Теза "російська мова створена українцями" -- це інструмент ірландізації України. І більше нічого.


anoushe
Само наличие в Украине людей, которые за 23 года не удосужились выучить украинский, говорит об отсутствии регулярных контактов с украинским окружением и об отсутствии необходимости его учить. Вот я сейчас живу в англоязычной стране. Ну, будь ты хоть трижды патриот с языковыми способностями бревна, а английский в той или иной степени освоишь. Попробуй тут не. С голоду же подохнешь, потому что даже самый учтивый продавец с самой американской в мире улыбкой не поймет твой русский. А в Украине понимают. Значит что? Русских притесняют, да?
Но с введенем имперского комплекса задача наша упрощается. Потому что представитель империи не учит языки колоний. Само требование выучить язык оказывается нелегитимным. Можно вслух проговаривать что угодно, что Украина - независимое демократическое государство, бла-бла-бла, но под поверхностью все та же дуля и "а как вы смеете декларировать наличие признаков государственности?! На нашей территории?!".

Все языковые игры политиков всегда были не про то, на каком языке нам говорить (с этим, повторюсь тут системных проблем не было, если где-то родителям в украинской школе отказали в уроках русского, так это не потому, что украинский плохой, а потому что директор самодур, если он вместо физики введет закон божий, вы тоже будете настаивать, что русский должен быть в Украине вторым государственным?). Это всегда было про то, кто владеет этой землей: коренное население или колониальная администрация.

Grzegorz Brzęczyszczykiewicz

23 бакинских комиссара

Originally posted by grzegorz at 23 бакинских комиссара
В совке воспевали множество подвигов, которых не было. 28 панфиловцев, молодогвардейцы или Зоя Космодемьянская. К числу вранья относится и "подвиг двадцати шести бакинских комиссаров", якобы расстрелянных британцами. В качестве доказательства приводится картина художника-баталиста И.И. Бродского.

На самом деле все было совсем не так. А вот так:
Collapse )Collapse )Collapse )Collapse )Collapse )



Grzegorz Brzęczyszczykiewicz

Страсти по Эрмитажу или "в Эрмитаже брать нечего, там всё поделки"

Originally posted by grzegorz at Страсти по Эрмитажу или "в Эрмитаже брать нечего, там всё поделки"
В продолжение (точнее - в начало) заметки "Дар американскому народу от совка". Пана Гжегожа заинтересовал камент френда , который привел фразу "в Эрмитаже брать нечего, там всё подделки". Так и есть - там подделки или поделки


...Перед тем, как захватившие власть большевики сняли его с должности директора, граф Дмитрий Толстой сказал французскому корреспонденту: “Сообщите цивилизованному миру, что у России больше нет Эрмитажа.” Он, как мы знаем, ошибся. Но не отвечает истине и распространенное мнение, что с большевиков началось распыление эрмитажных сокровищ: это, как и страстное, безудержное накопление, - давняя традиция Зимнего. Мало кому довелось прочитать в журнале “Старые годы” опубликованную в 1913 году статью барона Н.Врангеля (не того, который командовал белыми, а глубокого исследователя отечественной культуры) под названием: “Искусство и государь Николай Павлович”. Статья начиналась так: “Нет ничего хуже культуры в зачаточном состоянии, “полуобразованности”, которая мнит себя ...”. Император затратил огромные средства на возведение Нового Эрмитажа (с Атлантами у входа), при нем вообще построили немало, и даже осталась легенда, что он любил искусство; в этой области, полагал Николай I, он являлся знатоком, “каким должен быть всякий в его положении”. От деспота такого рода исходит величайшая угроза ценностям и деятелям культуры, потому что он не просто закабаляет общество своими пристрастиями, а стремится истребить неугодное.
Collapse )

Так что Дар американскому народу от совка - не случайность.




Это чё, Соловьёв-мудак вдруг прозрел???

Почему этот кремлёвский сильно не бедный соловей, ещё недавно певший россиянам, какой офигительный руководитель Медведев, и как здорово им живётся все 15 путинских лет, запел другую песню? Володя, спойте нам то же самое на ТВ. Очень хочется на бис...)))