Andriy Lypkivskiy (a_lypkivskiy) wrote in bitter_onion,
Andriy Lypkivskiy
a_lypkivskiy
bitter_onion

Врятована пектораль. Врятована доля.

Оригинал взят у a_lypkivskiy в Врятована пектораль. Врятована доля.
Мій дядько, кінорежисер та сценарист, знімав фільм "Повість про жінку". Фільм, на мій погляд, посередній та трохи "совковий", але в ньому досить непогано зіграла тітка, Наталія Наум, відома актриса.









По сценарію вона закохується у археолога, котрий приводить її до музею і дає приміряти знамениту скіфську пектораль, яку знайшов у 1971 р. археолог та поет Борис Мозолевський на дніпропетровщині. Отримати дозвіл на зйомку було надзвичайно важко.









Дядько заприятелював з археологом, і той розповів йому цікаву історію.
[Spoiler (click to open)]Пектораль реставрували, фотографували, описували, писали статті в совєтські та міжнародні наукові журнали.
Мозолевський певен час вивчав унікальні знахідку вдома, використовуючи лупу та простенький мікроскоп. Якось він затримався на роботі, а коли повернувся, то замість пекторалі знайшов заплаканого підлітка-сина.
Виявляється, пацан начепив на шию пектораль і пішов на вулицю, хвастатись перед сусідськими хлопчаками. Тут всю кодлу накрила міліція - хтось з сусідів "настукав".
Дітвору переписали, відпустили, а пектораль залишилась у ментівці як "вєщдок". Визволити її було досить важко, купа бюрократії, допитів, підключилось два академіки та Президія академії наук.
Нещодавно зняли Шелеста, першим секретарем ЦК КПУ поставили Щербицького, досить лояльного до кремлівських господарів.
А в Москві вирішили, що нєфіг хохлам володіти унікальною знахідкою і прислали високоповажних емісарів з бомагами та повноваженнями, щоб коштовну пам'ятку нашої історії переправити до Центру. А менти вперлись - це ж вєщдок, не положено! І кремлівські "вчені" спіймали облизня та поїхали до Москви з порожніми руками.
А ще через пів-року бюрократичної тяганини пектораль повернулась до Інституту археології. На той час вийшли міжнародні публікації, і забрати пектораль до Москви чи Петербургу стало неможливо.

ОтТакаХуйняМалята, як казав Яковченко.

А тим часом пектораль жила своїм життям в Музеї історичних коштовностей разом з іншими шедеврами світового значення, зокрема, срібною вазою з Гайманової Могили, ювелірними виробами майстрів ІV – ХІІ століть. Певна річ, на знахідку Бориса Мозолевського не раз посягали Москва й Ленінград. Слава богу, всесвітньо відомий витвір вдалося відстояти. Тоді заздрісники посіяли чутки, що наша пектораль – копія. Знахідку справді возили до міста на Неві. Там дорогоцінну нагрудну прикрасу відреставрували й зробили з неї три "дублі". На щастя, не лише вони, а й першотвір повернулися до України. Лише обмежене коло фахівців знають, коли демонструється оригінал, а коли копія.

Борис Мозолевський спокійно ставився до слави. Більше цінував не її сяйво, а тихе колихливе світло свічки, яке допомагало проникати в товщу української землі, робити нові й нові відкриття. При полум'ї свічечки писалися й вірші:

Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.

Під час розкопок Мозолевський працював техніком та отримував 98 рублів зарплати. Після знахідки його було заднім числом оформлено на постійну роботу молодшим (!) науковим співробітником. Усіх учасників розкопок Товстої Могили відзначили золотими годинниками та грошовими преміями. За окремою ухвалою Борис Миколайович почав одержувати персональну заробітну платню (200 карбованців). Уславленого археолога, як автора поетичних збірок, прийняли до Спілки письменників України.
Я особисто не знав археолога, але сучасники розповідали мені, що він дуже гостро і критично дивився на совєтську реальність, і від репресій його рятувала тільки всесвітня слава.
Так у вірші "Ідол" поет пише:

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.

Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.

Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й таємно посміхаються жерці.

Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби!
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.

А люди, нарікаючи на долю,
Бояться темні очі підвести.
Моя душа зчорніла вже від болю
За те, що ви сліпі, немов кроти!

Торкніться вуст німих моїх руками,
Й моє мовчання жах ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь -
У барикаду покладіть мене.

Поет-археолог відійшов за вічний обрій у вересні 1992 року.
Subscribe
Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 11 comments